Я повернулася додому, поки що...

Інтро

"Я їду додому, тепер я вільна.

Я звільнилася зі служби, я віддала все що могла, вибачте мої любі що так мало...

Увечері я дізналася, подзвонив зам. ком. роти, сказав, вранці можеш їхати додому.

Я не повірила своїм вухам...

Їдучи вранці автобусом у Харків я досі не вірю що я вільна.

Що я залишилася жива провоювавши майже рік у піхоті, якщо пекло існує воно в піхоті.

 

Я іду автобусом, я не вірю що я вільна, що це пекло закінчилося для мене, але воно продовжується для тисяч побратимів та посестер, для моєї країни.

 

Я їду, дивлюся у вікно, стрічкою йде дорога, і я згадую тих, кого вже немає серед нас.

Починають текти сльози, самі собою.

Я залишилася живою, я пройшла пекло, смерть, кров, бруд, мороз, вибухи арти, я залишилася жива, я їду додому, я не вірю. 

 Я не вірю!!!"

Це перші мої думки дорогою додому.

Привіт мої любі, так я не писала декілька днів, зі мною все гаразд, просто я звільнилася зі служби.

11 місяців в піхоті, Лиман, Кремінна, Стельмахівка.

Війна ще не закінчилася, тож для мене також. Хто зна, можливо через певний час я знову буду у війську.

Перші дні повернення, можливо хтось подумає що це легко та омріяно, з одного боку так, у мріях, з іншого боку реальність, тягар...

Коли ти на війні, коли ти у війську, в тебе немає часу замислюватись над тим що було, та як, крім кричущих випадків втрати побратимів...

Але коли повертаєшся на мирну землю, все те, на що не було часу замислюватися, розмірковувати, стукає у двері та питає, "Можна вже?" Й ти не можеш сказати що ні, тому що можна обманювати будь кого, крім себе.

Й ти така кажеш так заходьте, будемо розмовляти...

Й починається розмова, довга, тяжка, тягнуча, жахлива, нестерпна.

А поряд з тобою щаслива дружина, щасливі діти...

Вони майже рік, як і я мріяли про цей день, день повернення додому, повернення батька, чоловіка...

Все повинно бути просто в тонах веселки, сонця та радості, для дітей так й є, дружина видихнула, але я бачу майже рік очікування похоронки не додало їй ані молодості. ані здоров'я.

І я, та що чекала омріяної миті, на мирній землі зустрілася з жахами війни, тільки вже в середині себе, для того щоб зрозуміти що сталося зі мною, та моєю сім'єю, за цей час.

"Криє" кожного дня, вистрибують як черті з табакерки спогади війни, бойових завдань, картинки, флешбеки, загибелі побратимів, нестерпних артилерійських обстрілів котрі не зупинялися ні на мить...

Евакуація свого загиблого побратима та друга, три кілометри під мінометним обстрілом, мої сльози та крики "Сука Саня як ти міг!!!"

Спогади, миті своїх контузій та поранень.

Спогади спалаху після розриву танкового снаряду, і це остання мить котру ти пам'ятаєш, а потім прийшовши до тями

"не відчуваю ноги, дивлюся в штанях дирка, ясно, зриваю турнікета з броні, перев'язався, поповз до бліндажу, хлопці далі підтягнули, а танчік сука продовжував обстріл нашої позиції, евакуація під обстрілом арти...

Таких спогадів та історій багато, тільки там вони сидять тихо, а коли повертаєшся на мирну землю, то вони кожного дня заходять до тебе на чай.

Ні, це не з розділу поганий настрій, це з розділу тебе накрило пресом й ти не можеш поворухнутись.

Частково допомогають препарати, але вони вже занадто слабкі для мене...

А поряд з тобою ті, хто чекав на тебе довгі місяці й ночі, ті хто не хочуть відходити та відпускати тебе від себе ні на мить, але ти пустий, у твоєму нутрі тільки пустота, чорнота, та сльози...