Рефлексія на колону спаленої техніки русні на Хрещатику...

Вийшла на Хрещатик, дивлюся спалена техніка пі.рів стоїть, саушки, бетери, гради..

Мені одразу стало не по собі, бо я бачила на що здатна ця вся техніка, я на собі відчула, на фізичному рівні...

Люди ходять, заглядують, цікавляться, їм насправді цікаво! Багато людей!

А в мене питання що вас людє цікавить там? Ця техніка перед тим як стати спаленою вбила багато нашіх солдат.

Підходить дівчина років 15, й ложить руку на згорівший бетер, а її мама фотографує, це в загалі що? На фоні чого ви фотографуєтесь? На фоні гарних квітів? Може моря? Гарного безкрайнього поля пшениці та голубого неба, з червоними маками?

Ні, на фоні згорівшої смертоносної техніки, котра вбила та поранила багато наших захісників та захісниць...

А я сиджу напроти цієї техніки, і мене просто починає крити, бо ота саушка 152мм. одного разу попала поруч зі мною у дах будівлі де я виконувала бойове завдання, й отримала кантузію, та мені чуть не проломило голову камінням, та не привалило плитами...

А отой танчік, хуйнув поряд зі мною по позиції, я тоді теж отримала кантузію та поранення...

Людє до чого ви підходите? З чим ви фотографуєтесь? 

Мене починає трусити...

...